Геннадій Мінаєв:
«Самоорганізовуйтеся – ми підтримаємо…»
Розмову веде Василь ЗОРЯ
– Геннадію Михайловичу, яким чином реорганізація органів виконавчої влади в Україні впливає на ситуацію в регіоні?
– Реальної реорганізації влади ще не відбулося, замість неї – наміри, публічні дискусії та кулуарні розмови. У Києві та на місцях ще вдається суміщати президентську вертикаль (обл та райдержадміністрації) з міністерськими (кабмінівськими) структурами, якщо не брати до уваги останню редакцію Закону України «Про Кабінет Міністрів». Проте сумістити вертикалі виконавчої влади з органами місцевого самоврядування у вигляді обласних, районних, міських та сільських рад сьогодні дуже складно.
Країна мусить спочатку визначитись, яка система державного управління має, нарешті, запрацювати в нас – парламентська чи президентська. А в разі поєднання обох моделей необхідно недвозначно встановити, яка з них превалює.
При цьому слід чітко визначити роль і місце в цій моделі органів місцевого самоврядування. Власне, встановити, хто стане провідником державної політики на місцях – виконкоми рад чи держадміністрації, якими будуть їхні повноваження при взаємодії з міністерствами.
Отже, економічний розвиток у регіонах залежить передусім від з’ясування ситуації загалом по країні, а не від того, хто і які додаткові важелі отримає в держуправлінні, хто в областях матиме більші можливості для впливу на формування місцевих бюджетів, на проходження в області бюджетних дотацій і субвенцій, для реалізації інвестиційних або інших програм.
– Як загальний процес децентралізації вплине на подальший розвиток країни? Чи може він загрожувати цілісності держави?
– Все залежатиме від того, як піде цей процес. І, до речі, чи піде взагалі. Яким сформується оновлене правове поле? Де буде встановлено його межі?
Сьогодні багато хто на місцях виступає за максимально швидку децентралізацію. Та, на жаль, мало хто усвідомлює, що, крім місцевих завдань, існують завдання загальнодержавні і їх також потрібно щодня вирішувати. Інакше кажучи, одного разу на плечі місцевої влади можуть «несподівано» впасти й проблеми, вирішення яких не властиве регіонам.
Особисто я не бачу серйозної небезпеки для цілісності держави при розподілі між центром і областями нинішніх функцій центральних органів. Штати у США або землі у ФРН управляються без особливих проблем у подібній ситуації. А втім, у нас все непередбачуване: миттєво можуть «нарисуватися» три десятки гетьманів та двопалатний парламент. Не хотілося б…
Замість цього хотілося б справедливого формування бюджету «знизу». За умови: приносиш прибутки собі (місту, області) та державі – значна частина дивідендів залишається передусім на місцях. І менша частина йде «нагору». Тоді багато хто припинив би розмови про те, що «годує Україну», а Мінфін забув би про формульний розрахунок трансфертів на душу населення для виконання місцевими органами делегованих державою повноважень. Не виключено, що виникне й різниця в соціальних стандартах між різними регіонами. Нічого страшного: Нижня Саксонія живе краще від Пруссії і навіть від Берліна, а Каліфорнія багатша за Айову.
– Від яких чинників, на вашу думку, залежить успішне виконання реформи житлово-комунального господарства?
– Висловлю кілька крамольних тез, за які, ймовірно, можу наразитися на критику, починаючи від міністра з проблем ЖКГ і закінчуючи пересічним мешканцем.
По-перше, і це найголовніше, ніякої реформи ЖКГ немає і незрозуміло, коли вона буде. Складено начебто правильну схему розподілу субвенцій на вирішення проблем ЖКГ, їх сума постійно зростає. Як то кажуть, і за те спасибі. Однак справжньої реформи не буде доти, доки Верховна Рада не ухвалить нового Житлового кодексу, де буде передбачено майнову відповідальність споживача послуг за їх несплату та майнову відповідальність постачальника цих послуг за їх ненадання або надання неповною мірою. Так, це непопулярне рішення, але без його прийняття ми приречені на тупцювання на місці впродовж багатьох років, коли не десятиліть. Істотного прориву в цій сфері не буде, хоч би до яких кроків вдавалися президент, Кабмін, губернатори та мери. Десь буде трохи краще, десь трохи гірше, але країна неминуче скочуватиметься до колапсу. Ще кілька років законотворчої бездіяльності – і, не дай Боже, почнуть падати «хрущовки»…
По-друге, у житлового комунального фонду в країні мусить з’явитися справжній господар, який фактично володів би ним. Хоч би як ми обстоювали створення об’єднань співвласників багатоквартирних будинків, цей процес стоятиме на місці, поки в законі прописано, що колишній власник (переважно міськради) перед передачею будинку на баланс ОСББ зобов’язаний капітально його відремонтувати. Ми підрахували, що на капремонт комунального житлового фонду тільки в Сумах (близько 900 багатоповерхівок) знадобиться майже 750 млн. грн. Мова йде про дахи, ліфти, інженерні комунікації будинків та під’їзди. У сумі – майже подвійний бюджет міста. Чи здійснено це? Ні. У межах країни ці витрати становили б сотні мільярдів гривень… Утопія.
З другого боку, перераюгте цифри на один квадратний метр. Отримуємо близько 250 грн., або близько 12,5 тис. грн. на стандартну трикімнатну квартиру (50 кв. м.). Скільки коштує в Сумах така квартира? Десь 150–200 тис. грн. Таким чином, аби привести до ладу житло, власник квартири повинен вкласти всього близько 7% свого капіталу, причому збільшить свій капітал на ті самі 7%. Реально? Цілком, за однієї умови – якщо він матиме на це ті 12,5 тис. грн. Ось про що треба думати – про доходи населення. Та це зовсім інша історія.
Повернімося до власників. Чомусь усі ми забуваємо, що з місцевого та державного бюджетів ми не фінансуємо ремонту будинків житлово-будівельних кооперативів, які нині перетворилися на ті самі ОСББ, але постійно думаємо про те, як відремонтувати комунальний фонд. А цей фонд у Сумах приватизований на 93%. То чим завинили перед державою люди, які здебільшого власним коштом побудували собі квартири в багатоповерхових будинках? Чому вони залишилися на узбіччі бюджетних процесів і дбають про житло самі? І чим відзначилися ті, хто свого часу безплатно отримав житло від держави й згодом його приватизував? Адже і ті, і ті працювали й працюють на тих самих підприємствах чи в установах.
Верховна Рада просто зобов’язана ухвалити закон, за яким упродовж певного терміну комунальний багатоквартирний будинок має бути переданий міською радою новому власникові і прийнятий ним на баланс без зобов’язань щодо капремонту з боку колишнього власника. При цьому за міськрадою слід залишити певні зобов’язання щодо життєзабезпечення цього будинку ще на якийсь термін – на час становлення товариства співвласників або початку роботи керуючої компанії.
Треба просто набратися мужності, вийти на трибуну Верховної Ради й сказати: «Люди! Не вірте нікому! Ніхто, крім вас самих, не зможе навести лад у ваших будинках! Самоорганізовуйтеся, ми вам допомагатимемо, чим зможемо. Беріть будинки, інакше вони невдовзі зруйнуються і ви втратите останнє, що маєте, – житло!».
– Що потрібно зробити, аби забезпечити раціональний розподіл дотаційних коштів між органами міського самоврядування і райрадами?
– Питань багато. Якщо райцентри стануть суб’єктами прямих відносин з Міністерством фінансів і в бюджеті країни з’явиться багато дрібних «рядків» для них – це додаткова робота для Мінфіну. До того ж, є сумніви у кваліфікації начальників фінансових управлінь у рай-центрах (як у райдержадміністраціях, так і в районних меріях) – можуть «завалити» роботу. Окрім того, яким чином мер райцентру та секретар ради, глава райдержадміністрації та голова районної ради ділитимуть дотації на одну-єдину районну лікарню, що обслуговує як мешканців райцентру, так і мешканців району? Піде фінансування з різних бюджетів, що, у принципі, заборонено Бюджетним кодексом у нинішній його редакції.
На мою думку, вирішення всіх питань лежить у площині проведення адміністративної реформи.
– Чи завжди вдається задовольнити інтереси громад при розподілі бюджетних коштів?
– Не завжди, і така ситуація по всій країні. Якщо йдеться про дотації та субвенції з держбюджету, переважно на охорону здоров’я та освіту, то в Сумах медицина фінансується в розмірі 36% від потреби, освіта – близько 45%. За рахунок місцевого бюджету намагаємося вирівняти ситуацію, виділяючи кошти з нього на капіталовкладення: купівлю обладнання, ремонт приміщень і т. ін. Проте виділити додаткові кошти на зарплатню вчителям та лікарям поки що не виходить
Інші субвенції, у тому числі із загальнодержавних програм, «приходять» у регіони дуже пізно. У зв’язку з тендерними процедурами над ними постійно висить дамоклів меч неосвоєння. Крім того, саме наповнення держсубвенцій розділено на два фонди: загальний і спеціальний. І якщо з першим усе нормально, оскільки регіони виконують і навіть перевиконують бюджети, то з другим – проблеми. Фонд держмайна не наповнює спеціального фонду, тобто не продає об’єкти. А, скажімо, капремонт ліфтів закладений у загальнодержавну програму, що фінансується зі спецфонду.
Суть проблеми розподілу бюджетних коштів полягає не в цьому. Слід визначитися, яким шляхом розвитку піде країна – лівосоціалістичним (точніше – лівоцентристським) чи право-ліберальним. Від цього залежить, як будувати в подальшому відносини столиці й регіонів при розподілі бюджетних коштів.
– Які проблеми вашого регіону сьогодні потребують негайного вирішення?
– Проблеми в усіх однакові. Тож не розповідатиму про мережі «Водоканалу» і «Сумитеплоенерго». Та є одна проблема, характерна для Сум. Це стан справ у ліфтовому господарстві: у нас «стоїть» 13% ліфтів. Це – найвищий показник по Україні, оскільки в місті не працює 140 ліфтів. Ми за півтора роки капітально відремонтували 150 інших, але цього замало.
Коштами самого лише міського бюджету цієї проблеми не вирішити. Торік я звернувся до мешканців із пропозицією про фінансування ремонту ліфтів 50% на 50%. Мене підтримав губернатор області Павло Качур, однак мешканці – відмовилися. Не допоміг Мінжитлокомунгосп, не допоміг ніхто. І я чесно сказав сумчанам саме те, що пропоную сказати з трибуни Верховної Ради… Тільки після цього процес пішов.
– Як у Сумах вирішується проблема соціального житла?
– Якщо чесно, практично – ніяк. За півтора роки роботи нашої міськради ми виділили 10 майданчиків під будівництво багатоповерхових будинків на конкурсних умовах. Це надзвичайно мало. Своєї комунальної будівельної бази в нас у Сумах поки що немає. Немає поки що й коштів на будівництво соціального житла.
Переможці конкурсів задекларували передачу місту певного відсотка від передбачуваної площі житла, що будується (від 4 до 10%). Житло буде надане впродовж року після укладення договору оренди земельної ділянки, а не після введення в експлуатацію «конкурсного» житла. Поки що занадто довго відбуваються процеси землевідведення, та й землі немає.
Соціальним житлом у моєму розумінні слід забезпечити виключно тих, хто стоїть у пільговій черзі на поліпшення житла: ветеранів, інвалідів і т. ін., проте аж ніяк не всю чергу, що лишилась у спадок від колишнього Союзу з його «безкоштовним» житлом. А молодь має нарешті усвідомити, що час безкоштовного житла безповоротно минув.
Я проти того, щоб під соціальним житлом розуміти малогабаритне житло. Кажу як людина, що 14 років прожила в однокімнатній малосімейці площею 12 кв. м утрьох, з дружиною та сином. Це – геноцид, якого більше допустити не можна. Для вирішення проблеми забез-печення населення житлом потрібна реальна загальнодержавна програма довгострокового кредитування його купівлі.
Сподіваюся, що у мене в порушених питаннях є однодумці й що врешті-решт і Верховна Рада почне працювати в активному режимі на реальні результати, а не на результат наступних виборів.
Василь ЗОРЯ
Часопис “Народний депутат” №11 (35), ЛИСТОПАД 2007 Р.